Дискусії щодо впливу процесів глобалізації на економічну політику країн світу, особливо у частині зовнішньоекономічної діяльності, активно ведуться с початку 80-х років ХХ століття, коли термін „глобалізація” почали широко використовувати для пояснень причин міждержавних інституціональних змін. Процеси глобалізації характеризуються дедалі зростанням часток національних сировинних та фінансових ресурсів, готових виробів та послуг, знань, технічного та організаційного досвіду, які циркулюють у міжнародних масштабах на глобальних ринках. Глобалізація приводить не просто к поглибленню економічних відносин між різними країнами, а й к різкому підвищенню значення міжнародних економічних відносин у порівнянні з національними.
Глобалізація викликає активізацію всіх напрямів зовнішньоекономічної діяльності в державі. Лібералізація в Україні створила умови для виходу на зовнішні ринки великої кількості господарюючих суб’єктів, які здійснюють різні зовнішньоекономічні операції.

Сучасна модель регулювання зовнішньої торгівлі за допомогою валютно-кредитних інструментів об'єднує сукупність елементів валютного ринку, відносин експортерів та імпортерів з банками, системи національного та міждержавного валютного регулювання. У будь-якій державі співвідношення елементів, які використовуються, та роль кожного з них відрізняються залежно від стану зовнішньоекономічних зв'язків, рівня конвертованості національної валюти, принципів зовнішніх розрахунків та кредитування, особливостей національного механізму державного регулювання у цілому, а також ступеня залучення у міжнародну валютно-фінансову сферу. У зв'язку з цим умови здійснення експортно-імпортних операцій багато в чому залежать від сукупності елементів регулювання валютного ринку, які використовуються, рівнів валютного курсу, позикового процента та умов надання кредиту, способів валютної інтервенції тощо.

Платіжний баланс — це система рахунків, яка відобра¬жає сукупність зовнішньоекономічних операцій, що здійсню¬ються громадянами фірмами та державними установами ок¬ремої країни за певнім період часу (як правило, за один рік).
Платіжний баланс має дві частини - - дебет та кредит (табл. 11.1). До дебету належать операції, внаслідок яких у країни з'являються платіжні зобов'язання щодо інших держав. До кредиту належать операції, в результаті яких з'являються платіжні зобов'язання інших держав щодо певної країни.

Міграційні процеси відбуваються по всьому світу і мають багатовекторну спрямованість, але на світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри, куди в основному стікаються трудові ресурси. США, Канада – постійно працює 5% імігрантів (5-12млн.чол.) від загальної кількості всього працюючого населення.
Західна Європа – кількість працюючих імігрантів 4-7млн.чол. Найбільше їх у Люксембурзі, Швейцарії, ФРН, Франції.
Близький Схід – в середньому тут працює 3-5млн. імігрантів. Найбільше іноземців працює в Об”єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Кувейті, Саудівській Аравії.
Латинська Америка – число імігрантів 3-8млн. Найприваблішими країнами є Аргентина та Венесуела.

Явище міжнародної міграції населення досить давне і залишило помітний слід у розвитку людства. Більша частина населення деяких країн, наприклад: США, Канада, Австралія складається з нащадків колишніх емігрантів.
Міграція трудових ресурсів – це переміщення людей у територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.
Міжнародна трудова міграція – це форма МЕВ, яка полягає у переливі трудових ресурсів з одних країн інші і виражає процес переразподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.

Перш ніж переходити до процесів сучасної міграції в Україні, я хочу зазирнути в історію. Зважаючи на своє геополітичне становище територія України з давніх часів перебувала під впливом значних міграційних потоків.
Знаходячись в складі Російської Імперії, до початку двадцятого століття міграційні потоки обмежувались кордонами держави, в цей час масові потоки українців поступово переміщувались на Схід Імперії. Це було обумовлено заселенням нових земель. Саме на прикінці дев'ятнадцятого століття переселенці з України становили 36% всіх внутрішніх мігрантів, а вже на передодні Першої Світової Війни ця цифра складала приблизно 60%. За період з 1896 до 1914 років з дев'яти українських губерній переселилися за Урал 1,6 мільйона осіб. В ті часи законодавство не дозволяло вільного переходу своїх підданих у підданство інших держав, але з настанням нового століття поступово, шляхом тлумачення застарілого законодаства була дозволена діяльність еміграційних агенств.1 Саме у цей період почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан. Це були перші мігранти з України.