Німецька класична філософія – період у розвитку німецької філософії (кінець XVII – перша половина ХІХ ст.), коли була створена спадкоємна низка систем філософського ідеалізму (Іммануіл Кант (1724-1804), Іоганн Готліб Фіхте (1762-1814), Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг (1775-1854), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) та антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха (1804-1872), а також ідеї молодого Карла Маркса (40-і роки ХІХ ст.) (“Економічно-філософські рукописи” 1844 р.). Не дивлячись на відміну філософських систем, створених цими й іншими мислителями даної епохи, у них є дещо спільне, що об’єднує ідеї представників німецької філософії у цільний рух філософської думки. Це дещо загальне: системність, моністичність, завершеність німецької філософії. Філософи ґрунтувались на глибокому розумінні природної доречної впідпорядкованості світобудови, наявності у ньому гармоній та порядків доступних раціональному осягненню.

Просвітництво (кінець XVII – в основному XVIII ст.) – філософія та політична ідеологія епохи загибелі феодалізму та ствердження буржуазного суспільства, сутність якої складається, за словами І.Канта, у широкому використанні людського розуму для реалізації ідеї соціального прогресу. Виникнувши в Англії (Френсіс Бекон, Гоббс, Джон Локк (1632-1704), Джон Толанд (1670-1722), Дейвід Юм (1711-1776)), просвітницька ідеологія розповсюджується у Німеччині (Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781), Іоганн Готфрід Гердер (1744-1803), Іммануіл Кант (1724-1804)) і особливо у Франції (Монтеск’є Шарль Луі (1689-1755), Вольтер (1694-1778), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Дені Дідро (1713-1784)). Дещо пізніше ідеологія Просвітництва розповсюджується і в США (Бенджамін Франклін (1706-1790), Томас Джефферсон (1743-1826)). Просвітники прагнули усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його норови, політику, побут за допомогою розповсюдження ідей добра, волі, справедливості, знань. Для філософії просвітництва характерні орієнтація на розум, прогрес науки, як основу соціально-економічного розвитку суспільства, антиклерикалізму, боротьба з неуцтвом. Французькі просвітники, будучи самосвідомістю “третього стану” (купці, володарі мануфактур, буржуазія, яка багатіла і набирала силу), підготували ідеологічно Французьку революцію 1789 року.

Центральною проблемою цього періоду є гносеологічна, розробка методу пізнання, що виразилось у боротьбі сенсуалізму та раціоналізму.
Сенсуалізм (почуття) – напрямок в теорії пізнання, згідно якому чуттєвість є головною формою вірогідного пізнання. У протилежність раціоналізму сенсуалізм прагне вивести весь зміст пізнання з діяльності органів почуттів. Сенсуалізм близький до емпіризму (досвід), що визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом вірогідного знання. Виділяють два види сенсуалізму: 1) Матеріалістичний сенсуалізм вбачає у чуттєвій діяльності людини зв’язок її свідомості з зовнішнім світом, а в показниках її органів почуттів – відображення цього світу.

Соціально-економічними передумовами формування Нового часу є ствердження капіталістичного способу виробництва, перемога громадського суспільства (Нідерланди XVI ст., Англія XVII ст.), розвиток науки та на її основі машинної техніки, а також десакралізація, обезбожіння. Наукова революція XVII ст. сприяла формуванню нового способу філософського мислення, який стали визначати як філософію нового часу.

Епоха Відродження або Ренесансу (за французькою термінологією) (XIV – XVI ст.) – синтез античної та середньовічної культур, перехід до Нового часу. Якщо для античної філософії центральною проблемою була проблема космоцентризму, для середньовічної – теоцентризм, з його духовно-ідеальним баченням світу, то Відродження характеризується новим відношенням до світу. Головними рисами його є: секуляризація всіх сфер суспільного життя, художньо-естетична орієнтація, культ краси, антропоцентризм, гуманізм. На зміну ідеї гріховності людини, стверджується розуміння особистості як самоцінності, творця самого себе, який панує над природою, володіє свободою волі та творчими здібностями.

Поряд з доказом буття Бога, іншою найважливішою проблемою є проблема універсалій (загальних понять); обумовлена осмисленням християнського віровчення догмату про трійцю. Найважливішою рисою середньовічної філософії є боротьба номіналізму та реалізму. Номіналізм фундаментальний напрямок гносеологічної думки, що заперечує онтологічний зміст загальних понять (з’являється в античності (Антисфен, стоїки)). Прибічники номіналізму (Росцелін, Абеляр, Уільям Оккам та ін.) вважають, що існують одиничні, конкретні речі, а поняття “загальне” існує тільки у людській свідомості.