Після прийняття Болонської декларації було створено офіційні структури, в основу яких покладено дві групи: "велику" і "малу робочу". До першої групи увійшли представники (по 1 -2 особи) від кожної країни, що підписала декларацію. До другої, яку називають Керівним комітетом, увійшли: 1) делеговані члени від держав, що головують в ЄС у період між зустрічами міністрів (1999 рік - м. Болонья; 2001 рік - м. Прага; 2003 рік - м. Берлін); її називають "розширеною трійкою ЄС" (Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, представник від Чеської Республіки - країни, яка приймала міністрів у 2001 році; 2) члени Європейської Комісії; 3) делегати двох європейських організацій - Асоціації європейських університетів і Конфедерації спілок ректорів ЄС (Confederation of EU Rektors1 Conferences).

Напрям І базувався переважно на огляді структури і тенденцій вищої освіти в країнах ЄС.
Напрям II вивчав структури інших країн, що підписали Болонську декларацію. Цей огляд:
• ратифікує головні підсумки, досягнуті у звіті Напрям І;
• посилює спостереження щодо двоступеневої системи, не обов'язково звертаючись до понять ступеня структури, що зазначалася в Болонській декларації (наприклад, поняття "аспірантська" бінарна або подвійна система вищої освіти);
• ратифікує нагляд за рухом до акредитації;
• вказує, що в деяких країнах ще існують подовжені програми навчання всіх рівнів, а також досить негнучка монодисциплінарна програма, які мають бути налаштовані для прийняття положень Болонської декларації.

Враховуючи незворотність Болонського процесу, ми маємо усвідомлювати, що для нашої системи вищої освіти він є дуже непростим. Нам важче, ніж будь-якій іншій країні, яка не має таких глибинних традицій у галузі фундаментальної освіти, приєднатися до багатьох загальноєвропейських рішень, нівелюючи власні багатовікові наробки у цій галузі. .
Тому нові виклики ми повинні прийняти не тільки переносячи на наше підґрунтя досвід інших держав, але й пропонуючи європейському співтовариству свої доробки, досягнення, пропозиції, своє бачення проблем. Тобто потрібно досягти гармонійного поєднання європейських нововведень і кращих вітчизняних традицій. Але ми повинні відверто визнати, що за останні роки у сфері вищої освіти України, особливо технічної, накопичилися складні проблеми, вирішення яких залишається на порядку денному, навіть незважаючи на наявність чи відсутність таких факторів, як Болонський процес.

Процес об'єднання Європи, його поширення на схід і на прибалтійські країни супроводжується формуванням спільного освітнього і наукового простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів у цій сфері в масштабах усього континенту.
Розглянемо головні принципи Болонського процесу та відповідність вищої освіти України його вимогам з огляду на перспективу інтеграції нашої системи в європейський освітній і науковий простір.

По-перше, існує ризик неузгодженості дій під час проведення реформ. Це може статися, якщо деякі країни зверхньо підійдуть до проведення реформ, тобто візьмуть довготривалу навчальну програму і поділять її на частини, змінюючи назви "заліків" і присуджуючи ступінь бакалавра після, приміром, 7-го семестру традиційного 5-6 річного циклу. Це, звичайно, не відповідає вимогам до повноцінних ступенів. Є також можливість здійснення суперечливих заходів, зокрема, у тих країнах, де визначення початкових чи магістерських ступенів може створити новий тип ускладнень для вищої освіти в країні.
По-друге, ризиком, може стати надання окремим країнам переваги щодо стирання незначних відмінностей під час проведення реформ перед більш загальними проблемами.

Болонську декларацію було прийнято через рік після Сорбонської декларації. Ці два документи мають декілька важливих рис. По-перше, їх об'єднує одна кінцева мета – поступове створення єдиного Європейського простору вищої освіти. Друга спільна риса – підхід до справи, що передбачає спільні зусилля міністрів і представників вищої освіти. По-третє, обидва документи віддають перевагу структурі перед змістом і більше зосереджуються на "кваліфікаціях", ніж на дипломах вищої школи ("бакалавр", "магістр" та ін.). По-четверте, можливо, уперше ці два документи звертають увагу на міжнародну конкурентоспроможність європейської вищої освіти. Після прийняття Сорбонської декларації відбулися гарячі дискусії з проблем сумісності та гармонізації у вищій освіті. Було багато відгуків з приводу прийняття системи вищої освіти, що передбачає 3-, 5- і 8 річні терміни навчання, хоча формально Декларація цього не рекомендувала. Також висловлювались занепокоєння щодо намагань нав'язати єдину модель, яка загрожуватиме різноманіттю вищої освіти Європи.