Проблеми, які передбачається торкнутися в цій главі, належать до числа чи не найважливіших для виявлення суті феномена сучасного Сходу. На цю тему написане багато спеціальних досліджень, висловлена величезна кількість різних точок зору. Навіть короткий огляд їх, якби було поставлено таке завдання, не вмістився б у рамки глави. Тому, не вникаючи надто глибоко в суперечки, спробуємо розібратися в тому, що є найбільш очевидним. Звичайно, випливає відразу ж обмовитися, що очевидне для одних може не бути очевидним для інших, тим більше для всіх. Тому оборотний увага на те, що представляється найбільш істотним для виявлення як генеральних закономірностей, так і специфічних особливостей розвитку сучасного Сходу в цілому – при всіх характерних для різних його країн і регіонів відмінностях.

У попередніх главах загалом був продемонстрований процес розвитку країн Сходу після деколонізації. Звернемося тепер до осмислення викладеного матеріалу. Завдання полягає в тому, щоб спробувати зрозуміти й пояснити закономірності й особливості історичного шляху різних країн і регіонів Сходу в цілому в період сучасної його історії, так чи інакше відзначеної знаком колоніалізму.

Група країн, про яких тепер піде мова, досить суперечлива й неоднорідна. Поєднує їх одне – розвиток по капіталістичному шляхові з орієнтацією на японську модель розвитку. Під терміном «японська модель» мається на увазі розвиток з урахуванням власних традицій по шляху, що відповідає в основних своїх параметрах еврокапиталистическому стандарту. Як показує практика, з погляду результатів це для країн Сходу оптимальний шлях розвитку. Складність, однак, у тому, що країни, що орієнтуються на таку модель, різні, у тому числі й по традиціях, що, природно, позначається на результатах. Відповідно до цього й будуть групуватися країни. Почати випливає з еталона, щоб надалі був орієнтир.

Цю групу країн поєднує не тільки загальне для всіх їх розвиток по марксистско‑ соціалістичної моделі в рамках однопартійної системи при рішучім знищенні ринково‑ приватновласницьких відносин. Вони близькі між собою в тому плані, що випливали й випливають по згаданому шляхові найбільше рішуче й неухильно, навіть після того, як цей шлях переконливо виявив усі свої пороки. Правда, дві із цих країн, Китай і В'єтнам, зробили необхідні висновки з невдач і провели ряд радикальних реформ, що змінили шлях і напрямок розвитку при збереженні поки ще ідеологічного курсу й звичної політичної системи з відповідними їй марксистско‑ соціалістичною лексикою й гаслами.

Після того як план Маунтбэттена знайшов юридичну чинність у якості Закону про незалежність Індії (15 серпня 1947 р.), на зміну колишньої колонії прийшли два домініони – Індійський союз і Пакистан, причому друге із цих держав виявилося, що полягають із двох частин, розташованих як до сходу від Індії (совр. Бангладеш), так і на заході від неї, у долині Інду. Розділені за релігійною ознакою, обоє держави із самого початку виявилися різко ворожими по відношенню друг до друга, не говорячи вже про те, що саме їхнє формальне розмежування відбувалося у вогні, що різко загострився индо‑ мусульманської ворожнечі, часом в обстановці жорстоких гонінь і кривавої бойні, що коштувала чи не мільйонів людських життів ( по деяких підрахунках, тільки в Пенджабі різанина й погроми віднесли близько напівмільйона життів)

На всім Близькому, а також і Середньому Сході лише ці три країни не належать до числа арабських, будучи разом з тим країнами традиційної ісламської культури . Загальне між ними й у тому, що всі вони в минулому не були – на відміну від арабських держав – колоніями, хоча кожна з них досить відчутно залежала від Заходу. Відсутність колоніального статусу дозволила зберегти в цих країнах традиційну державність, що, втім, не перешкодило їй у наші дні перетерпіти серйозні випробування, а часом і суттєво трансформуватися. Особливо виділяються із країн, що цікавлять нас у даній главі, дві, Іран і Афганістан‑, долі яких в 80 х роках виявилися в деякому змісті близькі.