Група сучасних арабських держав Африки в историко‑ цивілізаційному плані є прямим спадкоємцем арабського миру часів халіфату, хоча деякі з них, як Єгипет і Лівія, ідуть коріннями в глиб історії. Усі вони пізніше виявилися у васальній залежності від турецького султана й ще пізніше – у колоніальній залежності різного ступеня від європейських держав. Пройшовши в такий спосіб свій нелегий історичний шлях, арабські країни Африки знайшли в середині нашого століття політичну незалежність і разом з іншими країнами арабського миру стали відігравати помітну роль на політичній арені.

Недосконалість політичної системи, нестабільність влади й властиві новоявленому примітивно‑ бюрократичному режиму адміністративні пороки, такі, як непотизм, корупція, зловживання службовим становищем, невміння ефективне управляти й т.п., – усе це з'явилося в африканських країнах наслідком не тільки відсталої мережі соціальних зв'язків і відсутності скільки‑ нибудь розвиненої політичної структури, але також і відсталості економічного розвитку, низького рівня освітньої й спеціальної підготовки тих, хто виявлявся причетний до керування. Усе це слід уважати природнім у молодих державах, швидкими темпами структурировавшихся на базі напівпервісності, нехай навіть і збагаченої декількома десятиліттями практики колоніальної адміністрації. Але молоді африканські держави прагнули якнайшвидше подолати свою волаючу відсталість.

Навіть у силу необхідності швидке, поверхневе знайомство з кожної із сорока із зайвим країн неарабської Африки, – точніше, з молодими незалежними державами, що виникли тут після деколонізації, відразу ж зіштовхує з безліччю проблем соціального, політичного, економічного, етнічного й іншого характеру. Африка південніше Сахари в цьому змісті – туго затягнутий клубок проблем, аналіз кожної з яких істотний для оцінки ситуації в цілому.

Звільнення від колоніальної залежності на рубежі б0‑ х років нашого століття народів Тропічної Африки було завершальним і найбільш потужним по звучанню акордом деколонізації: понад чотирьох десятків незалежних і в переважній більшості раніше не існуючих держав виникло на руїнах колоніальних імперій Англії, Франції, Португалії. Головною загальною ознакою всіх цих новонароджених держав виявився їхній політичний інфантилізм. Виникши на базі вчорашніх колоніальних територій, будучи виховані колоніальною адміністрацією й відповідними нормами метрополій, усі вони, обретя незалежність, не мали власного політичного досвіду, якщо не вважати за такої ремінісценції, пов'язані з існуванням протогосударственных утворів, та й то не скрізь, переважно на західнім узбережжі.

Сучасний Схід – особлива, досить ємна й специфічна частина історії Сходу в цілому. Специфіка насамперед у її політичній актуальності, калейдоскопічному динамізмі. Події випливають одне за іншим, ситуація міняється чи не щодня, причому нерідко досить радикально. Раз у раз відбуваються військові й політичні конфлікти в тому або іншому регіоні, державні перевороти й багато інші події, з яких, властиво, і складається тканина сучасного політичного життя. А тому що країн, про яких мова йде, не менш сотні (не вважаючи тих, що історично й культурно близькі до Сходу, але формально, тобто  географічно, до нього не ставляться, як, наприклад, країни Латинської Америки), причому кожна з них закономірно претендує на увагу, то із цього випливає, що викладати

Якщо в попередній главі мова йшла переважно про елементи структури їх, що й з'єднували, між собою типових зв'язках, а також про певні зміни в характері й ієрархії зв'язків у ході трансформації східних суспільств у період колоніалізму, то тепер завдання буде трохи іншою. Які саме конкретні фактори впливали на процес трансформації окремих країн або груп (блоків) країн Сходу? Які внутрішні потенції згаданої трансформації? Іншими словами, тепер мова йтиме про те, як загальні принципи проявляли себе в кожному особливому випадку. Але перш, ніж перейти до порівняльного зіставлення й відповідним до оцінок, необхідно чітко сформулювати, про що саме піде мова.