Сильне економічне, а потім і політичний тиск колоніальних держав, включаючи й прямі військові захоплення, зіграли фатальну й вирішальну роль у долях Сходу. Практично кожна із країн Азії й Африки (це тією чи іншою мірою торкнулося й усього іншого неєвропейського миру) виявилася утягненої у світовий ринок, поставлений на службу капіталу, і вже хоча б у силу цього піддалася помітної внутрішньої трансформації. Змінювалося багато чого: і характер виробництва, і його обсяг, і пов'язані з ним звичні трудові навички, і спосіб життя значної частини населення, особливо міського, і століттями духовні цінності, що вважалися непорушними, у тому числі відношення людину до суспільства, природи, миру в цілому, до життя… Але як саме все це змінювалося? Як традиційна структура, у силу необхідності, що пристосовувався до нових умов існування, реагувала на змушені зміни, сполучалася з тими далекими їй структурними елементами, які були пов'язані з європейською традицією й без яких колоніальний капітал у країнах Сходу не міг ефективно функціонувати?

Цивілізаційним фундаментом усього Далекого Сходу, включаючи Китай, Японію й Корею, слід уважати китайське конфуціанство. Поряд з ним з перших століть нашої ери тут став відігравати активну роль буддизм, що й з'явився з Індії, який у Японії й Кореї часом ставав ідеологічно пануючим. І хоча паралельно існували тут також місцеві релігії типу даосизму й синтоїзму, саме конфуціанство завжди становило основу. У чому це проявлялося і як це позначилося на розвитку країн Далекого Сходу, особливо Китаю і Японії?

Японія була чи не єдиною країною Сходу, у чиєму розвитку період колоніалізму збігся не зі станом загальної, часом досить гострої внутрішньої кризи, а, навпаки, з моментом бурхливого внутрішньополітичного підйому, пов'язаного з подоланням кризових тенденцій у ході так званої реставрації Мэйдзи, що й пішла за тим серії важливих конструктивних реформ. У ті самі десятиліття, коли в одних країнах Сходу на передній план вийшла клерикальна реакція, в інших одряхлілі династії не могли дати винна відсіч колонізаторам, а в третіх політична адміністрація, як і економіка, виявилися під контролем іноземців, японці практично без усякого помітного втручання ззовні, але із залученням необхідних для швидкої модернізації країни запозичень нарощували темпи економічного росту, модернізували принципи й методи промислового виробництва, енергійно й уміло домагалися необхідних для цього нововведень у політичних інститутах,

Перша опіумна війна й відкриття Китаю для європейської колоніальної експансії означали вступ величезної многотысячелетней імперії в новий етап її існування, у період колоніалізму. До цього часу маньчжурська династія Цин уже пережила період свого розквіту і явно хилилася до занепаду. Властиво, поразка цинского Китаю в опіумній війні й було наочним проявом цього занепаду, а нав'язана країні система нерівноправних договорів, що надавала іноземному капіталу торговельні, митні й інші економічні, політичні й правові пільги й привілеї, стала якимось символом нового етапу в її історії. Багато чого тепер залежало від того, як традиційна структура настільки потужної й великої імперії з її тисячолітніми винятковими по силі й значимості традиціями буде реагувати на зміни в житті країни. Реакція ця не могла бути слабкої – занадто більші сили прийшли в рух. Питання було лише в тому, яку форму прийме відповідь прадавньої імперії на виклик епохи, що й символізувала її чужоземної системи колоніального капіталу.

Спільність групи країн Близького й Середнього Сходу, включених у третій блок, цілком очевидна й легко може бути продемонстрована в декілька важливі для аналізу відносинах. У‑ перших, це цілком певний историко‑ географічний регіон із прадавніми культурними традиціями. У‑ других, це ядро арабо‑ мусульманського миру, збагаченого за рахунок сусідніх исламизированных народів, у першу чергу іранців і тюрок. У‑ третіх, для переважної більшості країн цієї групи була характерна в період колоніалізму лише більша або менша залежність від держав – при збереженні формальної політичної незалежності й внутрішнього самоврядування. Усі ці особливості, що формують певну спільність доль групи, що цікавить вас, країн, органічно зв'язані між собою. Навіть більш того, вони створюють певну метатрадицию, густо пофарбовану в ще більш певний релігійно‑ цивілізаційний колір – у зелений колір ісламу.

У цій главі мова йтиме про периферію ісламського миру – периферії стосовно Туреччини й Ірану. Трохи штучне й умовне об'єднання арабів і афганців відповідає саме цьому критерію. Країни, про яких піде мова, досить різні. Насамперед, серед них виділяється група держав, територія яких збігається із зоною найдавнішого розвитку близькосхідної цивілізації (Ірак, Сирія, Ліван, Палестина). Є й група досить відсталих державних утворів Аравії, населених переважно кочівниками‑ бедуїнами. І, нарешті, Афганістан, ця своєрідна контактна зона між арабо‑ іранським і тюрко‑ середньоазіатським регіонами ісламського миру. Почнемо з першої з них.