Ставши з початку XVI в. центром шиїтської опозиції у світі ісламу, шахський Іран не тільки продовжував послідовно відстоювати свою самобутність, але й досить болісно реагував на втручання в його справи ззовні, особливо з боку Росії й Англії, ведших справа до перетворення цієї країни в напівколонію. Змушена пристосовуватися до мінливих обставин, традиційна структура Ірану реагувала на них особливо бурхливо. Саме проявом такого роду реакції було й повстання бабидо» у середині XIX в. – повстання, що трохи випередило реформи, що давно назрівали в країні.

Криза імперії, становившийся усе більш очевидним з XVIII в., досягся свого апогею на початку XIX в. Реформи Селима III і Махмуда II на рубежі XVIII–XIX вв. були розпачливою спробою покінчити з пережитками, що тягла країну в середньовіччя военно‑ ленної системи. Яке‑ чого вони допомогли добитися, але наступний хід подій і, зокрема, військові успіхи Мухаммеда Алі Єгипетськ, що поставив Порту (цим терміном у Європі позначали султанський уряд і Османську імперію в цілому) на грань військового краху, звели результати другого тура реформ практично на немає. Від повної загибелі імперія була врятована лише в результаті втручання держав, що не бажали этого: неминуче вставало питання про велику спадщину володінь імперії в Європі, болюче питання про протоки, на які претендувала Росія, що категорично не влаштовувало інші країни, насамперед Англію.

Слідом за півднем Азії (а частково навіть до того або одночасно) африканський континент став головним об'єктом колоніальної експансії європейських держав. Більш того, саме цими двома великими регіонами практично була обмежена сфера колоніальних володінь держав у межах Старого Світла. Але зате обоє згаданих регіону були колонизованы цілком, за деякими виключеннями невеликих анклавів типу Сіаму, Ліберії, Ефіопії. чи Випадково такого роду збіг історичних доль? І якщо ні, те які конкретні обставини сприяли тому, що саме Африка й південь Азії майже цілком виявилися колонизованными, худа як інші території неєвропейського миру в межах Старого Світла цієї долі до відомого ступеня уникли (питання про напівколоніальний статус їх буде розглянутий особливо)?

Уся північна й майже вся северо‑ східна частина африканського континенту була завойована арабами ще в ранньому середньовіччі, починаючи з VII в., коли воїни ісламу створювали Арабський халіфат. Переживши бурхливу епоху завоювань і воєн, етнічного змішання в ході міграцій і асиміляції місцевого берберо‑ лівійського населення арабами, країни Магриба ( як іменується західна частина арабоисламского миру) в XVI в. були, за винятком Марокко, приєднані до Османської імперії й перетворені в її васалів. Втім, це не перешкодило європейцям, насамперед сусідам магрибинских арабів, португальцям і іспанцям, у той же час, на рубежі XV–XVI вв., почати колоніальні захоплення в західній частині Магриба, у Марокко й Мавританії. Мавританія з 1920 р. стала колонією Франції, про що вже згадувалося в попередній главі. Відповідно і її історичні долі в період колоніалізму виявилися більш пов'язаними з долями суданської Африки. Марокко ж було й залишається країною североафриканского Магриба, про який тепер піде мова.

Як легко помітити, історичний шлях країн Південної і Юго‑ Східної Азії в період колоніалізму має чимало загального. Усі вони, якщо не вважати Африку, були найбільш ранніми об'єктами колоніальної експансії; усі, крім Сіаму, потім перетворилися в колонії; для всіх був характерно запеклий опір традиційної структури колоніалізму, що завершилося в підсумку деколонізацією й досягненням політичної незалежності. Звичайно, ця спільність доль не була випадковою. Географічна близькість і природно‑ кліматична подібність країн двох згаданих регіонів і насамперед наявність у них тих продуктів і ресурсів, у яких маємо гостру потребу колонізатори, багато в чому пояснюють причини, по яких саме розглянуті вище країни південних морів виявилися першим жагуче бажаним об'єктом вторгнення колоніального капіталу.

До початку XIX в. Сіам був досить сильною централізованою державою, що вигідно відрізнялися від Бірми й В'єтнаму своїм порівняльним віддаленням від стратегічно важливих торгово‑ колоніальних морських шляхів. У ті роки, коли Англія вела війни з Бірмою й усталювала свої позиції в Малайї, а Франція намагалася зміцнити свої позиції у В'єтнамі, Сіам жив по‑ своєму, хоча й поступово втягувався в контакти із цими ж і іншими державами. Політична міць Сіаму – при всій порівняно незначній чисельності його населення, особливо при зіставленні його з бірманським або в'єтнамським, – забезпечила його правителям не тільки міцну владу у власній країні, де селяни традиційно були поневолені як ніде більш, але й сюзеренітет над ослаблен, що відстали в розвитку й політично нестійкими Лаосом і Камбоджею.