Проникнення французького впливу в країни Індокитаю почалося ще в XVII в. з появою в цих країнах перших католицьких місіонерів‑ французів. Число католицьких місій на чолі із французькими священиками і єпископами збільшилося в XVIII в., причому в цей час тут активно діяла й чимала кількість французьких торговців. Політична криза, пов'язаний з повстанням тэйшонов наприкінці XVIII в., послужив приводом для посилення втручання французів у справи В'єтнаму: призначений ще в 1774 г. офіційним представником Франції в ранзі вікарія єпископ Пиньо де Беэн взяв живу участь у негодах скинутого із трону Нгуен Аня й, апелювавши за допомогою до Людовику XVI, зумів добитися організації військової експедиції в Індокитай. Хоча з ряду причин, включаючи революцію, що й вибухнув у Франції, експедиція 1790 г. виявилася нечисленн, що обчислювався всього декількома десятками добровольців, вона зіграла істотну роль у наданні Нгуен Аню‑ військової й военно інженерної допомоги, що й допомогло йому в остаточному підсумку здолати тэйшонов.

На відміну від Бірми, розташована на крайньому півдні Індокитаю Малайя виявилася об'єктом колоніальної експансії значно раніше XIX в. Близька по долях до Індонезії, Малайя в XVI в. була исламизирована й практично в той же час виявилася зоною впливу колоніальних держав – спочатку Португалії, потім Голландії. Англійці почали зміцнюватися в портах і на прибережних островах Малакки лише наприкінці XVIII в., а на початку XIX в. володіння англійської Ост‑ Индской компанії тут були перетворені в особливе президентство – Стрейтс‑ сетлментс, глава якого підкорявся безпосередньо генерал‑ губернаторові Індії.

Як і сусідні з ними Індія й Індонезія, країни Індокитаю рано виявилися об'єктами колоніальної експансії європейців. Ще на рубежі XVI–XVII вв. перша хвиля колонізації, португальська, помітно торкнулася бірманських держав Ава й Пегу, тайський Сіам і особливо малайські султанати. Затримавшись тут не занадто довго й не добившись помітних успіхів, португальці в XVIII в. поступилися місцем другий хвилі колонізаторів, голландської. Не занадто енергійно торкнувшись інших країн Індокитаю, голландська колоніальна торгівля приділила особливої увагу сусідньої з Індонезією Малайї. Саме тут голландська Ост‑ Индская компанія вела серйозні війни за політичний контроль над прилягаючими до проток землями. Війни ці наприкінці XVIII в. привели компанію до успіху, але плоди цього успіху потисли, що витиснули голландців з Малайї англійці, що й було закріплено Лондонським договором 1824 г.

ндію була першим і по суті єдиною державою настільки великого масштабу (точніше навіть, групою держав, об'єднаних их цивілізацією, що гуртувала, релігійною традицією й спільністю‑ соціально кастових принципів внутрішньої структури), яке було перетворено в колонію. Скориставшись характерної для Індії слабістю адміністративно‑ політичних зв'язків, англійці порівняно легко, без особливих витрат і втрат, навіть в основному руками самих індійців, захопили владу й установили своє панування. Але як тільки це було досягнуто (в 1849 г., після перемоги над сикхами в Пенджабі), перед завойовниками виникла нова проблема: як управляти гігантською колонією? Перед колишніми завойовниками такої проблеми не було.

Період колоніалізму – третій етап історії Сходу. Як і обоє попередніх, стародавність і середньовіччя, він не був пов'язаний з кардинальної ламкої існуючої структури, за винятком, мабуть, Японії. Але все-таки цей новий етап – на відміну від середньовіччя, близькість якого до східної стародавності цілком очевидна й прослідковується по багатьом параметрам, – приніс Сходу щось сущностно нове, що й спонукує говорити про нього як про окремий і важливий для розуміння доль Сходу в цілому періоді його історії.

Хотя эпоха восточного средневековья выделена в работе условно, ибо структурно государства и общества в средние века оставались теми же, что были и в древности, средневековый Восток тем не менее являет собой сущностно нечто новое, достаточно своеобразное по сравнению с восточной древностью. Разница не только в степени и уровне развития, что следует признать естественным и само собой разумеющимся (как‑никак, а восточное средневековье – это полторы‑две тысячи лет эволюции, пусть прежде всего цикличной, но также и поступательной); разница в качестве, в совершенстве самой структуры как таковой и, что особенно важно, в цивилизациоином ее обрамлении. Конечно, цивилизационное качество восточных структур выявило себя еще в древности, о чем уже упоминалось, когда шла речь о специфике Западной Азии, Китая или Индии, не говоря уже о Египте. Но в средние века эта специфика не просто углубилась, она видоизменилась. Во‑первых, потому, что лишь оформлявшиеся древние индо‑буддийская и китайско‑конфуцианская цивилизации обрели за полторы‑две тысячи лет свой завершенный облик, устойчивые нормы жизни и системы ценностей: что‑то отсеялось и ушло в прошлое, что‑то вышло на передний план и стало определяющим и т. п. Во‑вторых, потому, что вся ближневосточная зона оказалась под влиянием новой, возникшей именно в средние века исламской цивилизации, корни которой уходят как в древний Ближний Восток, так и в иудео‑христианскую традицию, не говоря уже об иранском влиянии с его зороастризмом и административно‑политической культурой.